Не згадаю назви фільму, але добре пам’ятаю уривок, який визначив мій вибір професії. У сцені жінка-психотерапевт сиділа в кріслі: елегантна, впевнена, спокійна, у стильній сукні та туфлях на підборах. Вона тихо слухала клієнта, її постава і погляд створювали відчуття повної присутності та уваги. І в той момент я подумала: «Так! Це саме те! Я теж хочу працювати так». У 2008 році професія психолога не сприймалася серйозно, батьки сумнівалися, але зрештою підтримали мій вибір. На першій лекції з «Загальної психології» викладач сказав: «Ваше життя не стане кращим за інших. Ви не навчитеся читати думки. У кращому випадку зрозумієте себе». Це була перша зустріч з реальністю й поступовий відхід від романтизованих уявлень про професію. Насправді робота психолога виявилася значно складнішою: • сидіти навпроти клієнта буває дуже важко; • слухати й чути потрібно вчитися; • важливо аналізувати все, що відбувається у стосунку «терапевт–клієнт»; • доводиться контейнерувати сильні емоції, переробляти й повертати їх у зрозумілій формі; • витримувати біль, горе та безсилля надзвичайно непросто; • відповідальності тут набагато більше, ніж здається. Щоб навчитися працювати, мені знадобилося: • 5 років університету; • 4 роки навчання на гештальттерапевта; • постійне додаткове навчання. Чи шкодую я про вибір? Ні. За зовні легкою картинкою ховається довгий і непростий шлях, який я свідомо обрала й продовжую обирати щодня. 💛